Литературные произведения Запорожского готического портала

Консуело - Голод

Дівчина біжить нічною вулицею. Її підбори лунко дрібочуть асфальтованим тротуаром.

– Мерщій, мерщій, тільки б встигнути! – пульсує в мозку єдиний жовто-багряний сигнал.

Усе. Знайомий паркан, хвіртка, шарпає її рвучко на себе, вихором влітає на подвір’я. Встигла, цього разу. Про завтрашній день вона воліє не думати.

Чоловік у темному балахоні, що цілком приховує його статуру, переводить подих. Невже вона таки вислизне? Але ж це неможливо. Він усе прорахував. Кляте дівчисько! Та нічого, завтра слід спробувати ще раз. Неодмінно, адже Хазяїн чекатиме. І виправдань він не приймає.

Блідий хворобливого вигляду пан задумливо втупився у екран телевізора. Звук вимкнено, але це не має жодного значення. Він щось напружено обмірковує, брови насуплені, пальці нервово зчеплені докупи. За дверима кімнати чуються насторожені кроки. Потім – завмирають. Нещасний боягуз, він знову впіймав облизня. Чоловік неохоче піднімається з канапи, звичним рухом бере з журнального столика щось на кшталт довжелезного батога. Двері відчиняються.

Зранку все так само – сніданок, маршрутка, робота, обідня перерва, теревені з подругою, знов робота… Коли ж робочий день добігає кінця, дівчина починає дещо пригадувати… Спогади зовсім нечіткі, розмиті, ніби вислизають з пам’яті, але все ж… Дещо вдається вхопити. Втеча. Їй необхідно чимдуж втікати. Від кого? Вона не знає. Це схоже на якусь часткову амнезію.

На вулиці наче все спокійно. Ось і зупинка. Всюди запалені ліхтарі, поруч люди, вони квапляться додому і ніхто не зважає на самотню постать дівчини, яка розгублено озирається навкруги. Чоловік у чорному теж тут, але вона його не бачить. Власне, дівчина навіть не підозрює про його існування. У неї – тільки сумнівне відчуття близької небезпеки. На мить перед очима зринають тривожні газетні заголовки – «Маніяк у місті», «Убивцю досі не знайшли», «Знайдено двадцяту жертву»… Зусиллям волі вона відганяє від себе ці думки і продовжує чекати. Маршрутки все нема й нема. Може, варто взяти таксі?

Сьогодні їй не втекти. Він майже впевнений в цьому. Ключове слово – майже, чи не так? Вчора хазяїн дав йому недвозначно зрозуміти – або він її впіймає і приведе, або… Спина ще й досі горіла пекельним вогнем, сліди від ударів шкіряного батога злегка кровоточили. Якби ж вони могли діяти вдень, відкрито… Але то було надто небезпечно. Хтось міг би здогадатися. А як і ні, все одно денне світло було занадто яскравим для них. Справи, якими вони займалися, у Ватикані називали просто - особливі доручення. Погодьтеся, за таким формулюванням зручно було ховати все, що завгодно.

Маршрутка нарешті приходить і дівчина квапливо застрибує всередину. Нерви трохи заспокоюються, але вона не знає, що її переслідувач вже близько. Звичний голод накочується млосною хвилею. Як завжди. Це її не дивує, хоча на роботі дівчина добре пообідала. Вона вже звикла і навчилася з цим жити. Зосередившись на власних думках, не звертає уваги на чорну постать, що згорбилася в глибині мікроавтобуса.

Чоловік у балахоні стискає в руці ножа.

Вона знову біжить нічною вулицею. За спиною виразно чується якийсь шурхіт, ніби щось волочиться по вибоїстому асфальту. Все швидше, швидше… Щоб там не було, воно вже зовсім близько. Але дівчині не страшно. Їй навіть трохи весело.

Голод, зараз вона відчуває переважно його. Так гостро, як ніколи досі. Він охоплює усю її свідомість, тисне на якість невидимі важелі і наказує: Втамуй мене цієї ж миті!

І аж тепер їй робиться моторошно. Повільно спливають клапті спогадів, збираються докупи, як частини древньої шаради. Дівчина згадує все. Вона тут чужа. Тільки голод - єдиний близький друг і порадник. Він підкаже їй, як врятуватися звідси, як вижити. Вкотре. Дарма вона кілька разів намагалася викреслити його із власного життя. Повернення завжди неминуче. Ще нікому не вдавалося втекти від себе.

Дівчина зненацька зупиняється. Годі. Сьогодні вона не втікатиме. І озирається назад. Там – лише темрява. Але в ній хтось є. Дівчина чує важкий віддих, а ще – стогін.. Воно наче присмирніло, чи, може, злякалося? Невже це вона злякала його? Дівчина робить крок уперед, потім – іще декілька. Вона бачить свого переслідувача, знає, хто він, але це вже не важливо. Голод....

Зненацька її тіло стає легким і блискавичним. Чоловік у чорному краєм ока встигає помітити якусь мерехтливу тінь, що раптово падає на нього нестерпним пекучим болем, впивається у горлянку гострими шпичаками ікол. Здається, палає усе його тіло. За мить - усе скінчено. Життя покидає невдаху разом із останніми краплями крові. Срібний клинок падає додолу, так і не використаний за призначенням. Дівчина посміхається. Голод змовкає. Та чи надовго? Але зараз їй байдуже. Вона повернулася.

Блідий чоловік у готельному номері поспіхом завершує вечерю. Сталося те, чого він боявся найбільше - вона знову згадала. Святі отці будуть невдоволені. Більше того - розчаровані. Остання з існуючих Первородних Носферату знову повернулася. Хтозна, які лиха це віщує на їхні голови. Така істота більш небезпечна, ніж вибух атомної бомби, він це знає напевно.

Мисливець витирає руки, перевдягається у чистий піджак. Цю роботу він мав завершити сам. Стільки часу зло дрімало, приспане зусиллями волі тієї, іншої, що живе у її тілі. Але голод знову виявився сильнішим. У нього теж є власний голод. Тому він добре розуміє цю істоту.

Залишається тільки чекати. Скоро вона прийде за ним. Так завжди буває... Цього разу його рука не схибить. Мисливець хоче в це вірити. За вікном чутно легкий, прохальний шурхіт її крил.

– Впустиш мене, чи тобі не стане духу? – вона регоче.

Чоловік відчиняє кватирку. Темний вихор вривається в кімнату... Хто переможе цього разу? Жоден із них, втім, як і завжди... У виграші залишається тільки Голод.

На полірований паркет бризкає кров.